Самотність. Сила людських стосунків Вівек Мурті

Впоравшись із майже хронічною проблемою самотності, яка тільки вредить нашим здоров'ям та соціальним зв'язкам, можна буде глобально подолати нетерпимість, нетолерантність та зробити людей у світі і справді пов'язаними. І не штучно, за допомогою технологій, а якісно - завдяки усвідомленню кожним своєї ролі щодо інших.

Про автора

Вівек Мурті — ексголовний хірург США, засновник організації Doctors for America, яка виступає за надання доступної медичної допомоги у США. Дослідник проблем залежності від наркотичних речовин, питань змін клімату та причин здійснення озброєних злочинів.

Чим гарна ця книжка:

Вона дуже детально розповідає, звідки виникає відчуття самотності та чому технології та глобалізація спричинили зворотний ефект – ще більше розділили нас. Книжку радять такі відомі авторитети як Малкольм Ґладвелл, талантливий біограф Волтер Айзексон, експерт з емоційного інтелекту Деніел Ґоулман, CEO компанії Pinterest Бен Сільберман, авторка книги "Сила інтровертів" Сьюзен Кейн тощо. Автор допомагає вийти з пригніченого стану, коли видається собі надто самотнім, та почати реалізовуватися в суспільстві.

Цитаті

Про самотність та усамітнення:

«Самотність визначається нашим внутрішнім рівнем комфорту. Саме це відрізняється самотністю від усамітнення. Коли нам одиноко, ми нещасні і прагнемо позбутися цього емоційного болю. На противагу до цього, усамітнення — це стан мирного перебування сам на сам із собою чи в добровільній ізоляції. Це чудова нагода для самоаналізу і можливість поспілкуватися із собою без того, щоб нас відволікали чи турбували. Усамітнення підсилює розвиток нашої особистості, креативність та емоційний комфорт, дозволяючи нам розмірковувати, відновлюватись та поповнювати запас життєвої енергії. Протягом тисячоліть ченці та аскети у різних духовних традиціях прагнули усамітнення як можливості для самозаглиблення та поновлення зв'язку з божественним. На відміну від самотності, усамітнення не обтяжене стыдом. Це швидше сакральний стан.

Усамітнення теж може трохи лякати, навіть жахати, бо воно дає випірнути на поверхню як позитивним, так і негативним думкам та емоціям. Кімната, біля якої ми зустрічаємося зі своїми демонами, не завжди буде тим місцем, куди ми зайдемо добровільно. Але саме в цій боротьбі ми опрацьовуємо проблеми, прояснюємо свої почуття і налагоджуємо комфорт із самими собою. Тоді налагодження комфорту в усамітненні — це невіддільна частина зміцнення нашого зв'язку з собою, а отже, і уможливлення нашого зв'язку з іншими. Парадоксально, але факт: усамітнення захищає від самотності.»

Про вплив хронічної самотності:

«Якщо ви хронічно самотні — у дитинстві чи дорослому віці, — самотність просочується глибоко у ваш спосіб мислення. Вона фарбує ваші думки практично про все, особливо про ваш характер. Ви уявляєте собі невдахою. Переживаєте, що вам буде одиноко, навіть коли ви у компанії людей. А найдеструктивніше те, що ви ставите під сумнів свою цінність, думаючи, що з вами щось фундаментально не так і тому вам так болить.»

Про дружбу:

«На жаль, багато людей плутають дружбу з діловими відносинами, вбачаючи в людях джерело соціального чи професійного статусу чи матеріальних благ. Доктор Роналд Шарп, який викладає курс літератури про дружбу у Вассар-коледжі, нарікав на цю плутанину у своєму інтерв'ю 2016 року. У дружбі «найголовніше не те, що людина може для вас зробити, а ті, хто цей чоловік і яким ви обидва можете стати в присутності одне одного, — сказав він.

І додавши: — Поняття не робити нічого, просто проводити разом годину нині стало свого роду втраченим мистецтвом». Створювати перепони для взаємності може й самотність. Бо коли ми самотні, нагальна незадоволеність власних соціальних потреб може ускладнювати для нас розуміння, шанування та реагування на потреби інших — навіть якщо це наші друзі. У своєму інтерв'ю 2017 року журналу The Atlantic Джон Качіоппо пояснив, що самотність може зробити нас надто нетерплячими, зацикленими на собі та поглинутими власним емоційним станом. Тому, навіть коли при зустрічі з близькими друзями, якщо ми самотні й надто довго були наодинці із собою, то можемо мимоволі перегнути палицю, розмовляючи трохи швидше і довше, ніж за звичайних обставин, бо ми прагнемо почуття зв'язку.»